Втрата та надія: історія матері з Запоріжжя під час війни
Марія Прокопович, уродженка Тернополя, понад 40 років тому переїхала до Запорізької області, слідуючи за чоловіком. Тут вона стала директоркою сільського клубу, займалася господарством, писала вірші та виховувала трьох синів. Коли розпочалася повномасштабна війна, всі троє синів вирушили на фронт. Нещодавно жінка отримала жахливу звістку: її наймолодший син Іван загинув, а старший Сергій зник безвісти. Як Марія справляється з цією втратою та що допомагає їй триматися на плаву, дізнаємося далі.
У затишній кухні Марії на підвіконні розташовані фотографії її синів у військовій формі. Біля кожної світлини стоїть цукерка, а між ними – пасхальне яйце та свічка. Це нагадування про Івана та Сергія, які завжди залишатимуться в її серці.
Марія запросила нас сісти, а сама вийшла на хвилинку, повернувшись зі стосом фотографій. Вона розклала їх на столі і почала розповідати: «Пишаюся своїми синами… Важко…» – глибоко зітхає жінка. «Старший – Сергій, 1976 року народження, середній – Олексій 1978-го, молодший Іванко – 1990-го. Вони були дуже спокійні… Колискові любили, тільки під них і засинали. Я деякі пам’ятаю, деякі сама придумувала…»
На столі вже не залишалося вільного місця без світлин. «У нас було велике господарство – три бички, дві корови, двоє свиней з поросятами, 40 качок, кури. І город – 70 соток. Діти виросли на городі, допомагали у всьому», – тихо розповідає Марія.
Вона не лише займалася господарством, а й керувала сільським клубом та писала вірші. «Я працювала в Новояковлівці в клубі. Ми першими в районі організували Вертеп. Я пошила Іванку костюм чорта зі шкіряної курточки. Але ми ходили по людях, і його весь час легенько штовхали, приговорювали: “Іди з нашого двору й не оглядайся”. І він бідкався: “Мама, я не хочу більше бути чортом”», – згадує жінка з усмішкою.
Чоловік інколи підказує Марії деталі з їхнього життя, і розмова стає жвавішою, коли до неї приєднується середній син Олексій. Вони згадують свята, улюблені страви, зокрема окрошку, яку дуже любили сини. Олексій, натомість, намагається підтримувати матір, розуміючи, як їй важко.
Коли почалася війна, родина була змушена покинути рідне село Магдалинівку та переїхати до Кушугума. У 2022 році сини пішли до війська: Олексій та Іван – до лав 110-ї бригади територіальної оборони, Сергій – до 17-ї важкої механізованої бригади.
Марія глибоко зітхає, згадуючи, як жила від дзвінка до дзвінка: «Вони дзвонили, але ми майже не бачилися. Олексія навіть фільмували, і ми бачили його по телевізору. Я завжди казала: “Розповідайте про себе”». Сини намагалися підтримувати матір, розуміючи її переживання: «Мамулічка, у нас все добре… Не переживайте». Як важко… не можу вам передати… Не можу…
Олексій з Іваном служили разом деякий час, потім їх розвели, Сергій – окремо. «Спочатку не стало Ванічки… І трохи згодом нам повідомили, що Сергійко пропав безвісти». З 2023 року про Сергія немає жодної звістки. Марія сподівається, що під час обмінів полонених її син може бути серед тих, хто повернеться.
Олексій, який демобілізувався, став головною опорою для матері. Він намагається допомагати батькам і приділяти їм увагу, хоча сам досі не оговтався від втрати братів. «Ми не ідеальна сім’я. Як же мені цього зараз не вистачає…» – зізнається він.
Марія знаходить розраду у написанні віршів та підтримці рідних, намагаючись триматися заради них.