«Тіні забутих предків» у Сумах

Сумський Національний академічний театр імені М.Щепкіна запропонував глядачам свою версію постановки геніального твору Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Виставу в жанрі пластичної драми придумав та поставив Дмитро Некрасов.

Першоджерело

«Тіні забутих предків» у своєму первозданному літературному вигляді є однією з вершин української прози. Коцюбинському у цій повісті вдалося передати саму суть українського народного духу, де християнство перемішане з язичницькими повір’ями, світ потойбічний існує поруч з реальним, а містика є невіддільною частиною побуту.
Твір отримав широковідоме сценічне втілення у фільмі Сергія Параджанова (1965). Зокрема там, поруч з іншою гуцульською екзотикою, чи не вперше засобами кіно показаний старовинний поховальний ритуал «грушка», коли померлого проводжають у засвіти з веселощами та танцями. То були часи, коли люди вмирали від хвороб та важкої праці набагато частіше, ніж зараз тому і ставлення до смерті у них було трохи інше, особливо якщо взяти до уваги віру у близьку присутність потойбічного світу.
Ще було багато сценічних постановок у різноманітних театральних жанрах та версіях. І це зрозуміло, бо у повісті, окрім власне містики, присутні ще й дві історії кохання, яке є хлібом та сіллю будь-якої творчості.
Перша — любов Івана та Марічки, що почалася ще з дитячих років і завжди була світлою та чистою, але завершилася не тільки трагедією втрати коханої, але й переходом Івана на бік темних сил, коли він, вже майже божевільний, у кінці розповіді рятує мавку – злого духа, що прийняв образ Марічки, від чугайстира – доброго демона, котрий полює на мавок.

А ще у повісті присутня історія кохання мольфара Юри та Палаґни, котра «була з багацького роду, добра ґаздиня, що звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала…” До цієї жінки можна по-різному ставитися, але направду вона просто хотіла звичайного жіночого щастя, якого їй не дав Іван, та яке вона натомість сповна отримала, коли випадково закохала у себе нібито не дуже доброго чаклуна Юру.

Ще про про еманації твору Коцюбинського читайте тут — «Тіні забутих предків»: від британських відьом до гуцульських мольфарів

Пластична драма в Щепкіна

Вистава щепкінців — це одна суцільна метафора-алюзія на тему твору Коцюбинського. А метафору кожен глядач бачить власною уявою. Нам здалося, що головним завданням режисера було показати нерозривність потойбічного та реального світу. За головними персонажами буквально слід у слід ходять якісь інші, тіньові сутності, ба більше, не тільки ходять, а й направляють рухи героїв, ніби керуючи їхніми вчинками, іноді навіть проти їхнього бажання.
На сцені майже постійно присутня масштабна масовка, що складається з «духів та тіней забутих предків», фольклорних співів, містичних ритмів, та живих персонажів –односелеців головних героїв. Щоб все це організувати на посаду хореографа вистави було запрошено з самого Києва головного балетмейстера Київського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Ольгу Семьошкіну.
Щодо ліричних сюжетних ліній то, вони проведені ледь помітним пунктиром, тобто режисер (навмисно здається) навіть не давав шансів головним героям якось продемонструвати свої індивідуальні акторські здібності, пробудити емоції глядачів, закликати їх до спільного переживання подій та змусити пролити ту сльозу щирих почуттів, за якою багато хто з нас (окрім естетів чистої води) і відвідує театр. Хоча у ролях Марічки та Палаґни у виставі зайняті акторки з великим діапазоном драматичних можливостей, яких люблять і на яких «ходять у Сумах».
Натомість ми побачили яскраве різнобарвне видовище, що хвилинами нагадувало китайські карнавали і невпинний гармонійний рух світової, неподільної на живе та мертве, стихії у виконанні тієї самої масовки, яка власне і стала у підсумку головною діючою особою вистави.
Окремо сподобався момент, коли актори масовки під час похорон одного з членів двох розсварених родів Палійчуків та Гутенюків, з яких походять відповідно Іван та Марічка, з’являються у костюмах, які асоціативно нагадують іншу виставу щепкінців  — «Ромео та Джульєтта». Тут масовка, хор або творча стихія людського космосу нібито розмовляє з глядацьким залом. Ви розумієте про що.
Усі ці рухи супроводжуються музикою: іноді це фолк, іноді рок, іноді щось таке ритмічно психоделічне. Нам у музичному ряді не вистачило однієї повільної, проникливої та піднесеної мелодії, яка б звучала лейтмотивом дійства і постійно нагадувала, що взагалі-то все це про кохання

Епілог

У цілому скажемо так, що зовні вистава виглядає видовищно, режисер чарує своїм організаційним хистом – у нього моментами на сцені (здається) більше сотні людей, які постійно щось роблять – співають, танцюють, рухаються, розмовляють, приймають ті чи інші пози, а якщо врахувати, що всі вони професіонали та таланти, то і результат виходить точно талановитим, хоча інколи й не всім зрозумілим. Але сучасне мистецтво і не має бути зрозумілим – це прерогатива класики. А сучасність – перш за все співтворчість, та пробудження фантазії публіки.
Саме на це і варто очікувати тому, хто вирішить відвідати виставу «Тіні забутих предків» у постановці щепкінців.

Виставу створювали:

Режисер-постановник, автор інсценізації — Дмитро Некрасов
Сценограф, художник з костюмів — Андрій Романченко
Хореографка — Ольга Семьошкіна
Композитор — Євген Золотухін
Хормейстерка — заслужена працівниця культури України Катерина Докукіна
Художник з освітлення — Іван Бобок
Звукорежисер  — Михайло Мітін 

Дійові особи та виконавці:

Іван Палійчук — Сергій Самарський,, Сергій Пересунько
Марічка Гутенюк — Крістіна Зограбян, Дарія Некрасова
Палаґна — Катерина Саченко, Світлана Кулик,  Анастасія Картава
Мати Івана — заслужена артистка України Наталія Дехта
Юра Мольфар — Юрій Кулик, заслужений артист України Артем Кнопік
Хлопчик — Кірілл Горбунов
Дівчинка — Ірина Жигамовська

Увага! Вікові обмеження 14+