Ділан Томас. Це дзвін грішних язиком пильним (It Is The Sinners’ Dust-Tongued Bell)
Це дзвін грішних язиком пильним
Це дзвін грішних язиком пильним мене по церквах скликає.
Коли з часоміром пісочним та смолоскипом
хронос, мов би сірчаний жрець, у котрого єлей на личку
та ратиця у сандалі
чорний позначає неф, що запалюється від тавра попелу.
Сум розпатланими руками вириває привид вівтаря,
вогненним вітром вбиває свічку
і рухається вже сам далі.
Над хвиль хором я мотив чую — це купно звучить година.
Кораловий праведник часу й солона зажура
затоплюють ницу гробницю.
І вир молитовне колесо крутить,
ніби мозок мета.
Місяць на схилі та імператор під вітрилами,
схожі на бліді сліди себе доби припливу,
слухають, як на шпилі за годинником,
що впав у фатальну скруту,
пробивається вимір моря
через дзвінкий метал.
На дні жару, під німим полум’ям холодно, гучно і темно.
Негода та сніг над фонтаном на тлі феєрверків.
Соборний спокій в занедбаному будинку,
де протяг перебирає павутинок коралі.
Скорбота з промоклою книгою та скіпкою
відхрещує час херувимський
від нерухомого смарагдового дзвону і від флюгера,
що крокує без відпочинку.
Пташиний голос молиться на коралі.
Дитя миле, назавжди біле в смуглявому лоні літа,
в купелі з кісток і рослин біля скелі набату
лущить синю стіну духів.
І між порами року руйнує кордон.
З порожньої дірявої зими
в крабовій поховальній хустці
випливає малюк у кольорі, розбуджений низкою
багатоніжних рухів чаклунської комахи.
І з німих веж доноситься дін-дон.
Коли слово я про час мовлю, я, власне, проводжу думку
що це комендантська година у нашому шлюбі,
народженому на світанку в жирному боці
зі звіриного ложа у святій кімнаті
хвилею океану, що витік, мов із дому,
з ледь помітного струмка.
І всі грішники кохання в солодкому одязі стають на коліна
перед образом світила, що їх породило.
Мускатний горіх, парфум із нотою цивети і морська петрушка
служать стражденним — молодій та молодому,
що втрапили у чумну ситуацію, яка
по суті є колючим горем їжака.
(Переклад — Ігор Касьяненко)
***
It Is The Sinners’ Dust-Tongued Bell
It is the sinners’ dust-tongued bell claps me to churches
When, with his torch and hourglass, like a sulpher priest,
His beast heel cleft in a sandal,
Time marks a black aisle kindle from the brand of ashes,
Grief with dishevelled hands tear out the altar ghost
And a firewind kill the candle.
Over the choir minute I hear the hour chant:
Time’s coral saint and the salt grief drown a foul sepulchre
And a whirlpool drives the prayerwheel;
Moonfall and sailing emperor, pale as their tide-print,
Hear by death’s accident the clocked and dashed-down spire
Strike the sea hour through bellmetal.
There is loud and dark directly under the dumb flame,
Storm, snow, and fountain in the weather of fireworks,
Cathedral calm in the pulled house;
Grief with drenched book and candle christens the cherub time
From the emerald, still bell; and from the pacing weather-cock
The voice of bird on coral prays.
Forever it is a white child in the dark-skinned summer
Out of the font of bone and plants at that stone tocsin
Scales the blue wall of spirits;
From blank and leaking winter sails the child in colour,
Shakes, in crabbed burial shawl, by sorcerer’s insect woken,
Ding dong from the mute turrets.
I mean by time the cast and curfew rascal of our marriage,
At nightbreak born in the fat side, from an animal bed
In a holy room in a wave;
And all love’s sinners in sweet cloth kneel to a hyleg image,
Nutmeg, civet, and sea-parsley serve the plagued groom and bride
Who have brought forth the urchin grief.
Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші