Борис Гринченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів
Борис Гринченко — видатний український лексикограф. Також займався етнографічними пошуками, письменництвом, педагогікою та історією.
Біографія
Народився у 1863 році на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії у родині дрібномаєтних дворян. Екстерном склав іспити в Харківському університеті на звання народного вчителя. До 1893-го року працював на педагогічній ниві.
Борис Гринченко
Зокрема, у 1884-1885 роках вчителював у школі села Нижня Сироватка, що біля Сум. Сьогодні це ліцей, який носить його ім’я. Тут, у приміщенні школи вінчався зі своєю одноліткою Марією Загірною, котра на все життя стала його вірною товаришкою та однодумницею. У Нижній Сироватці народилася донька подружжя Гринченків Настя, в майбутньому революціонерка і талановита письменниця. У Нижній Сироватці Борис Дмитрович писав свої перші оповідання та збирав етнографічні матеріали.
З 1984 по 1902–й служив у Чернігівському губернському земстві. Паралельно продовжував займатися етнографічними пошуками і письменництвом.
З 1902 року мешкав у Києві, де спільно з дружиною працював над «Словником української мови», який вийшов друком у період з 1907-й по 1909 рік. Під час роботи знаходився у центрі культурно-просвітницького життя столиці України. Одним з його близьких друзів був відомий поет-засланець Павло Грабовський.
В останні роки життя, у зв’язку із загостренням давньої хвороби, виїхав на лікування до Італії, де помер 6 травня 1910 року у 46-річному віці. За півтори роки до цього у в’язниці захворіла і відійшла на небеса його донька Анастасія. А невдовзі за матусею пішов її півторарічний син. Ці втрати стали фатальними для Бориса Гринченка.
Борис Гринченко з дружиною Марією та дочкою Анастасією.
Зовні його доля мало чим відрізняється від сотень доль інших українських інтелігентів другої половини XIX — початку ХХ століття. Чому ж тоді Бориса Гринченка небезпідставно вважають однією з видатніших особистостей української історії?
Щоб дати відповідь на це питання зробимо кілька ліричних відступів. І наприкінці все стане зрозуміло.
Ліричний відступ І. Двокрила мова
За часів ранньої, ще язичницької Київської Русі не існувало єдиної народної мови. Кожне з племен – поляни, древляни, кривичі, сіверяни, в’ятичі… — послуговувалося власною говіркою. Однак, після об’єднання їх в єдину державу виникла потреба у так званій «лінгва франко» – універсальній мові міжплемінного спілкування, яка б мала письмову складову, щоб видавати княжі укази, укладати торговельні угоди та вести приватне листування. З настанням християнської доби функцію письмової почала виконувати церковнослов’янська мова.
Біблійної лексики, зрозуміло, не вистачало, щоб описати усі реалії слов’янського побуту. Так у ділову і світську літературу почали потрапляти місцеві народні слова. В результаті, до початку навали монголо-татарської орди у Київський Русі вже існувала староукраїнська письмова мова. Її ще називають руською.
Саме вона пізніше використовувалася для ведення державної документації Великого Князівства Литовського. Їй навчали в школах. І хоча дистанція між народною і офіційною мовою залишалася доволі суттєвою, але дифузні явища взаємопроникнення постійно працювали на їх зближення.
Потім до процесу долучилася ще й гарно розвинута польська мова, яка у свою чергу запозичувала вокабули у сусідніх європейських народів.
Як наслідок, з XІV до ХVII століття в Україні паралельно, ніби два крила, існували дві мови: доволі насичена побутовою, ритуальною та святковою лексикою українська народна з домішками церковнослов’янської та українська літературна, щільно наближена до церковнослов’янської, але зі значними вкрапленнями народної.
Ліричний відступ ІІ. Українська барокова поезія
На Пізнє Середньовіччя припадає період розквіту української барокової поезії. Вона була орієнтована більше на форму ніж на зміст, тобто знаходилася в річищі західноєвропейської традиції, де вірш розглядався перш за все як витвір мистецтва. Згадайте твори Данте, або Петрарки – це ж перш за все вишукані естетські форми.
Памво Беринда
Епоха літературного бароко подарувала українській літературі такі імена як: Іван Величковський, Іван(Ян) Журавницький, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Даміан Наливайко, Памво Беринда, Петро Попович-Гученський та багато (дійсно багато) інших.
Зупинимо увагу на двох останніх. Памво Беринда (1550-1632) вважається автором першого словника української мови. Найвизначніша праця Беринди — друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627).
Це, власне, була літературна староукраїнська мова. Ось як вона виглядала (фрагмент вірша ПБ)
Єдин бог предъвЂчный, надъ всЂми царствуючій,
И єдин Васíлій, якъ стлъп, ся найдуючій.
Котрый з неба такъ великим єст указаный
И на архієрейство богом поволаный…
А ось фрагмент поезії Петра Поповича-Гученського (дата народження невідома, але приблизно той же час, що і Памво Беринда).
Завше-м я в школЂ того по вас потребовал,
Абы-м вас всЂх сполечне у церк†оглядал.
Тепер вас роковоє свято днес зобрало,
И минЂ тут щасливе оглядати дало.
От тепер же и з вами буду розмовляти
И святом тим хвалебним всЂх поздоровляти.
Але вперше школную скажу вам пригоду.
Волю кому носити хоч решетом воду…
Тут вже присутній значний домішок народної мови. Недарма ж автора називають літературною предтечею Котляревського.
А ще була співана поезія Марусі Чурай і Семена Климовського – автора геніальної пісні «Їхав козак за Дунай». Потім на її мелодію почали співати «Гей, соколи!», а далі ще й «Ти ж мене підманула».
Взагалі існує величезна кількість варіацій на тему цього козацького музичного шедевру. Навіть сам пан Людвіг ван Бетховен, коли почув «Їхав козак…» від музик Андрія Разумовского у Відні, аранжував її для ансамблю класичних інструментів і, таким чином, зробив мелодію української пісні всесвітньовідомою. На відміну від самого Семена Климовського, який так і залишився напівлегендарною постаттю.
Підсумовуючи, підкреслимо, що на момент горезвісної Переяславської ради староукраїнська мова існувала і у якості усної традиції, і як одна з загальноєвропейських літературних мов.
А потім був указ Петра Першого про заборону українського правопису і переходу усієї імперії на уніфікований російський. Це викликало таку плутанину, що навіть сьогодні вчені філологи не можуть дійти згоди, якою мовою писав український геній XVIII Григорій Сковорода, тексти якого являють собою суміш російської, української та церковнослов’янської лексики.
Ліричний відступ ІІІ. Занепад і відродження
Як відомо, у 1775 році російською імператрицею Катериною Другою було остаточно ліквідовано залишки української автономії. Натомість козацькій старшині було запропоновано стати дворянами ЇЇ Величності. Ті, хто погодився, отримали землю, маєтки та кріпаків.
Але невдовзі між новоспеченого дворянства тепер вже Малоросії почала ширитися туга за минулими славетними часами козацької волі, коли запорожців боялися і шанували усі сусіди. Так на теренах колишньої Території Війська Запорізького з’явилися українофіли.
І тут Котляревський видав свою «Енеїду» (1798 -й рік). Він взагалі-то розраховував, що переказ Вергілія на народний лад буде сприйнято читачами як дотепний філологічний жарт. Але зерна впали на благодатний ґрунт, рясно политий сльозами ностальгії по минулим звитягам. Виявилося, що українська писемна мова можлива. І потрібна. Як і потужний український ліричний герой, у якого перевтілився Еней Котляревського в подальших частинах твору.
Так почалося відродження української писемності. Тепер вже на базі виключно народної мови.
Ліричний відступ ІV. Системний правопис
Для існування літературної мови мають існувати узгодженні правила написання слів, та їх поєднання у речення. Тобто словники мови. Котляревський був вимушений у кінці «Енеїди» додавати значення слів, які були незнайомі його російському читачу. Перші тексти «Кобзаря» були надруковані з використанням практично російського правопису. Бо українського ще не було.
Його тільки-но почали створювати. Наприклад літеру ї було додано до абетки тільки у 1879 році. є – та словосполучення йо та ьо – у 1837-му… Українські письменники у пошуках додаткових літературних барв не тільки активно вивчали стихійну народну лексику, але й придумували свої неологізми, так звані «ковані слова».
Так у мові з’явилися зокрема: фортеця (Тарас Шевченко), промінь (Леся Українка), мистецтво, переможець (Олена Пчілка), самосвідомість, світогляд, байдужість (Нечуй-Левицький), мрія, майбутнє, темрява (Михайло Старицький), обставина (Пантелеймон Куліш), самопізнання (Павло Грабовський), отвір, привід (Іван Франко).
Для зведення всього цього бурхливого потоку нововведень воєдино було послідовно створено декілька граматичних систем: Олексія Павловського, «Русалки Дністрової», кулішівка — авторства П.Куліша, використання якої було заборонено Валуєвським циркуляром, максимовичівка, драгоманівка, желехівка.
Остання була розроблена українським лексикографом Євгеном Желехівським під час роботи над двотомним «Малоруско-німецьким словником», що вийшов 1882-го року у Львові. Німецька була там актуальніше за російську, бо Галичина являлася частиною Австро-Угорської імперії.
Ліричний відступ V. Історичне тло
Важливо зазначити, що названі вище процеси відбувалися на фоні польської боротьби за незалежність і повстань 1830-31 та 1863-64 років. У підсумку все це спричинило вихід так званого Валуєвського циркуляра (1863 рік) та Емського указу (1876 рік), метою яких було суттєво обмежити розвиток і використання української мови в межах Російської імперії.
Запровадженні заходи дещо загальмували розвиток української писемності, та не зупинили. По-перше, залишалася Галичина, на яку влада московського царя не поширювалася. По-друге, за кордоном жив непідконтрольний царському уряду Михайло Драгоманов – інтелектуальний лідер української політичної еміграції. Нікуди не поділися й українофіли Наддніпрянщини.
Ліричний відступ VІ. Володимир Науменко
Володимир Павлович Науменко (1852 — 1919) — видатний український педагог та громадський діяч. Легендарна постать. Заслужений вчитель. Директор і засновник престижної Київської приватної гімназії. Інтелектуал найвищого ґатунку.
Володимир Науменко
За плідну педагогічну діяльність відмічений високими нагородами: ордени Святої Анни IV та ІІ ступенів, орден Святого Станіслава II ступеня, орден Святого Володимира IV ступеня.
Мав чин статського радника. З 1893–го по 1906 рік — головний редактор історико-етнографічного та літературного часопису «Кієвская старина».
У березні 1917 року обирався заступником голови Української Центральної ради і очолював її до прибуття Михайла Грушевського. Пізніше обіймав посаду міністра освіти та мистецтв в уряді гетьмана Павла Скоропадського. При Директорії займався науковою та педагогічною роботою
Фінал його величного життя був одночасно трагічним і символічним. 6 лютого 1919 до Києва вдерлися більшовики. Наступного дня Володимир Науменко вже перебував під арештом, а 8-го лютого 66-річного педагога за «контрреволюційну діяльність» розстріляв комендант ВУЧК на прізвище Терехов.
Громадськість була буквально в шоці, але вдіяти нічого не змогла. Не встигла.
Ще з початку 1880-х років Володимир Науменко на, як сьогодні кажуть, волонтерських засадах працював над складанням першого великого словника живої української мови. В цьому йому допомагали члени забороненої Емським указом «Старої громади» — організації українських інтелігентів–українофілів, зокрема, Євген Тимченко та інші. Володимиру Павловичу навіть вдалось зібрати матеріали по двох перших літерах алфавіту, які були безкоштовно розіслані передплатникам «Кієвської старини».
Але надмірне педагогічне і редакційне навантаження не дозволяло Науменку продовжувати роботу над словником так швидко, як потрібно. І тоді була створена спеціальна комісія, котра запропонувала взяти на себе укладання словника Борису Гринченку.
Словник української мови, або СУМ Гринченка
Гринченко погодився стати до роботи за 100 рублів на місяць. Але виставив умову, щоб автором підсумкової праці був тільки він. Словник вийшов у світ за авторством Гринченка у 1907—1909 роках. Він містить біля 68 000 слів. Їх тлумачення надаються російською мовою, але ілюструються прикладами з української літератури. Як ось наприклад:
Ма́вка, -ки, ж. Дитя женскаго пола, умершее некрещеннымъ и превратившееся въ русалку. Чуб. III. 186. Мавко, мавко! на тобі полинь та мене покинь. О. 1862. IX. 31. Cм. навка.
Борис Гринченко
Це був перший фундаментальний словник живої народної української мови. Далі теж було складно. Спроба на початку століття членів Розстріляного Відродження відмежувати український правопис від російського завершилася трагічно. Під тиском радянської влади правописи були максимально зближено. Після 1991-го року знову почався природний процес віддалення. Але і сьогодні кінцевим пунктом більшості суперечок на тему, є те чи інше слово в українській мові залишається «Словник української мови (СУМ) Гринченка».
Людина, яку обрала доля
Борису Гринченку випала місія завершити більш ніж сорокарічну працю величезної кількості розумних, талановитих та закоханих у рідне слово людей. І виконати роботу, котра стала вінцем 700-річого розвитку історичної української мови.
Колись доля подарувала Колумбу — одному з безлічі мореплавців — честь відкриття Америки, а звичайному хлопцю Гагаріну — право стати першою людиною у космосі. Чому провидіння обрало їх – відомо лише небесам. Але це трапилося. Саме вони зробили щось таке, що навічно змінило світ.
Можна сказати, що саме Гринченко першим відкрив Америку української мови. Так, Америка існувала і до Колумба. Як і Всесвіт до польоту Гагаріна. І українська мова – мова мільйонів людей, між іншим, безумовно, сформувалася задовго до виходу Словника Бориса Гринченка. Але саме він її матеріалізував, показав у всій величі і цілісній красі і зробив рівною поміж інших світових мов.
P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.