Інтерв’ю з дружиною загиблого льотчика — про початок повномасштабної війни, збитий гелікоптер та історію кохання довжиною в життя

#Букви продовжують нагадувати імена та висвітлювати історії тих, хто віддав життя за Україну та героїчно поліг у бою з ворогом. Про деталі загибелі льотчика Владислава Горбаня, його життєву історію, початок повномасштабної війни, завдання в АТО/ ООС — у матеріалі з дружиною  захисника Катериною.

Владислав Горбань народився в селищі Кириківка, що на Сумщині, саме на 20-й день народження своєї мами. Після закінчення 9-го класу вступив до Державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус» імені І. Г. Харитоненка. Після випуску обрав напрям армійської авіації та вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. 

“Він з дитинства мріяв стати льотчиком. Це була справа його життя, яку він так безмежно любив”, — розповідає Катерина. 

Познайомилась пара Катерини та Владислава у рідному селищі Кириківка, де, як розповідає жінка, спершу і назавжди закохались один в одного. Після одруження, тоді ще молодий офіцер разом з дружиною Катериною переїхали до Полтави, де в сім’ї народився син. 

Роки служби на честь українського народу, і Владислав став командиром вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського. Всі бойові завдання чоловік виконував на гелікоптері MI-8. З 2017-го року Владислав евакуював поранених побратимів з зони АТО та ООС. 

Катерина ділиться, що у можливий початок повномасштабного вторгнення відмовилася вірити, однак через поведінку чоловіка та незаплановані його виклики на службу напруження й постійне очікування війни лише зростали. 

“16-го лютого планували росіяни вторгнення, потім 20-го. Владислав протягом цього часу чергував на роботі щодобово. Після 20-го лютого, коли керівництво наказало йому не виїжджати взагалі нікуди з Полтави — все стало зрозуміло. 24-го лютого він ночував вдома. Нас розбудив дзвінок, де командування чоловіка повідомило про першу готовність. Владислав почав швидко збирати речі, їхати на роботу. А потім поцілував мене і пішов. Я відчула щось не те, ніби він мене цілує востаннє…”

Пізніше про своє місце перебування та події на фронті військовослужбовець дружині не розповідав. Лише, за словами Катерини, запевняв її про успішне закінчення війни. 

“Я пам’ятаю, як сказала йому, що не хочу втратити один одного, а він відповів: “Не хвилюйся, люба, все буде добре!” Ми дійсно в це так щиро вірили”. 

6 березня військові РФ збили на Миколаївщині 2 гелікоптери, в одному з них був льотчик Владислав. Всі 6 українських захисників загинули на місці миттєво. 

“Він протримався на війні лише 10 днів, але за цей час вже встиг отримати орден Богдана Хмельницького III та II ступенів посмертно за свою мужність і оборону українського неба…” — зі сльозами на очах розповідає Катерина. 

Після загибелі чоловіка Катерина дізналась, як Владислав з неба розбив величну колону російської армії, яка насувалась на Кривий Ріг через Баштанку, що на Миколаївщині. Саме після цього успішно виконаного завдання на українські гелікоптери вже чекав ворог, який забрав життя 6 захисників, що героїчно захищали свою землю. 

15 березня Катерині повідомили про загибель чоловіка. Як припускає жінка, тіла військових не могли забрати ще близько тижня з місця трагедії. Поховати 27 — річного Владислава все ж вдалось у рідному селищі Кириківка, де захисника у вічну дорогу провели рідні, друзі та побратими. 

«Як мені це вдалось пережити — я й досі не знаю. У день, як мені повідомили про смерть коханого, я написала вірш. 

Минають дні, минають ночі,
І вже закриті твої очі.
На віки вічні ти не з нами,
Но все одно я пам‘ятаю
Ті світлі дні, безмежне щастя,
Коли сім‘я була разом.
Тепер для тебе — інший світ,
А ми на цьому світі як без тебе?
Не знаю, як тепер нам жити.
Твоє сердечко назавжди завмерло,
Но ти герой, ти наш герой!
Герой на всю країну!
Ми так сумуєм за тобою, безмежно любим,
Мій герою.

Майже рік минув, а я й досі відмовляюсь у це вірити. Єдине, що надає мені сил і бажання жити далі —  це 4 — річний наш син, який так схожий на Владислава».

Дружина загиблого українського льотчика створила петицію, в якій закликає про присвоєння капітану Горбаню Владиславу звання Героя України посмертно. 

https://petition.president.gov.ua/petition/175442 

«Я все життя пишалася ним. Він був тим, хто завжди досягав цілей. Владислав життя віддав за Україну. Для мене це звання так важливо! Держава має офіційно знати та пам’ятати про своїх Героїв!» — додає Катерина.